Basic HTML Version
Юрій СТЕФАНІВСЬКИЙ
ПАРОСТКИ (СПОГАДИ ДИТИНСТВА)
Цікава річ — пам'ять людини. Десь у її глибинах зберігаються
події та враження дитинства, юности, пізніших років. Часом, навіть
проти власної волі, виринають вони у свідомості, і тоді ти,
вже дорослий сивоголовий чоловік, знову і знову переживаєш давно
пережите. Чомусь в моїй пам'яті, навіть з найважчих періодів
життя, зберігаються і радісні сторінки. Може тому, що небагато їх
було. І хоч давно позаду роки поневірянь, і на Україну прийшли
благословенні дні відродження, а на ратушах наших міст замайорі
ли українські національні прапори, — пам'ять вперто повертає
мене до пережитого.
ЗАГУБИВСЯ
Це було після повернення нашої родини із першого заслання з
Казахстану. Осінній Львівський базар. Кругом маса людей (для
мене, малого, — маса штанів і спідниць, бо вище не бачу). Починаю
ревіти. Якийсь добрий чоловік висаджує мене на віз, на гору
червонобоких величезних яблук. Сиджу на самім вершечку цієї
зелено-червоної пахучої гори і хрупаю з обох рук по яблуку.
Плакати немає коли — яблука смачні. Солодкий сік тече по бороді,
за ковнір. Раптом неподалеку бачу заплакану бабцю з візком у
руках, з якого я, відщепившись, поки вона щось вибирала, втік.
Знайшлася, нарешті.
ЧЕРЕШНЯ
Росла у нас в саді на Варстатовій, у Львові, рання черешня.
Родила вона рясно — ціла була всіяна великими, як сливки,
рожевими ягодами. Ми, трійко дітей, я та дві мої тіточні сестри,
старші від мене на чотири та два роки, пробуємо дістати їх з гілок і
не можемо. Дівчатка висилають мене, загального улюбленця,
продовжувача роду, до дзядзя. Йду непоспіхом, бо, прецінь,
мужчина. Наш дуже серйозний дзядзьо уважно мене вислуховує,
посміхається у вуса і каже: „Ягоди ще зелені, у вас будуть животи
боліти. Почекайте трохи, достигнуть, будете їсти". (Епізод цей
пам'ятають і мої сестри).
125