Basic HTML Version
О. Ольжич
БУВ ЖЕ ВІК
ЗОЛОТИЙ
" Tertia post Шат successit aenea
proles sanior ingeniis et ad horrida
promptior arma, non scelerata tamen."
Ovid. Metam. Lib. 1.125
Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви,
Мед приручених бджіл, золотавість сп'янілого тіла,
Янтареві зіниці, що не бачили крови,
І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих.
Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий.
В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави.
Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези,
Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.
Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба,
Новонароджені діти спинаються хижо на ноги.
І нелюдська жага нападає мужів, як хвороба,
І жінки безсоромні, немов од напою міцного.
А земля
—
не земля, тільки цегла руда і рапава.
І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть курні ці,
Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави.
Куті щирою міддю важкі бойові колісниці.
Біля мертвих джерел, по зів'ялих скелястих вертепах
Не мавки полохливі
—
гніздяться огненні дракони.
Пнуться стіни твердинь на горах серед голого степу,
На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.
Віку бронзи, це ти, це твоє ненасіїчене сонце
Нерухомо повисло мутне над сухими борами
І бринить, і дзвенить, і гуде... І здається, що сон це,
І здається, що захід
—
це паща нелюдської брами.
113