Basic HTML Version
Евгенія БОЙКО-ДІМЕР
ЧОРНА ПЕРЛИНА
Мокра осінь хлюпотіла, котячи по міських вулицях опале
листя й шматки газет. Вітер жалібно скиглив, ударючись з розгону
об стіни. Смеркалося. Ми лише ополудні вселилися в наше перше
помешкання в Америці в майже „чорній" околиці, де будинки
сиротливо й похмуро тиснулися один до одного.
Я навпочіпки досадливо черкала сірниками, безуспішно
намагаючись розпалити величезну чавунну плиту. Раптом в
коридорі пролунали кроки, незабаром хтось постукав у двері.
На моє невдоволене „прошу, заходьте", на порозі виріс
дебелий сивоволосий чоловік у темному пальті.
— Школа, — промовив він, тяжко відсапуючись і виставляючи
вперед тупе підборіддя.
— Ви не туди потрапили. Школа он поруч, — вказала я через
вікно на освітлений будинок.
— Василь Школа — має ім'я, — пояснив незнайомець, і ми
разом розсміялися.
— Мені сказали, що тут наші люди — щойно приїхали з
Европи. Щось допомогти вам?...
—Так, приїхали, як бачите, —показала я на гармидер у кімнаті
— на меблях скрізь лежали речі, деякі допитливо поглядали на світ
Божий із відчинених валізок.
— Веллкам ту Амеріка! — привітав мене гість, знявши своє
набубнявіле вологою пальто.
Він швидко почав розводити вогонь. Не пройшло й кількох
хвилин, як від нашої плити потягнуло теплом: в хаті стало приємно
й затишно.
Із суміжної кімнати, що служила спальнею всій нашій родині з
трьох осіб, вийшла моя мати, яка присипляла Олюньку, мою
доньку.
Ви вже давно в Америці? — поцікавилася вона.
— Ні мало, ні багато, — тридцять вісім років. Лонґ тайм! Ще
перед революцією приїхав. Наречену в ріднім краї залишив. Гадав,
зароблю грошенят, оженюся, господарем стану. А моя наречена,
172