Basic HTML Version
ного журналу „Лис" , що його перші
числа саме тоді появлялися друком
у видавництві колеги Славка Пасту-
шенка в Ню Иорку.
Але такий кустарний спосіб праці
не зустрівся з апробатою моїх неза
бутніх спонзорів, покійних уже сьо
годні вуйків, Луки та Анни Демчи-
шинів . . . Одного разу, пригадую, не
біжчик вуйко Лучка , що з вигляду
і з п і ґ ури цілком нагадував тоді ще
тільки генерала Айзенгавера, поста
вив мені несподівано таке формаль
не питання :
— Ти, слухай, чому ти не йдеш
до роботи?
— Вуйцю, — відповів я, — ви ж
бачите, що я не сиджу даром, я пра
цюю та й навіть дещо заробляю: вчо
ра приніс мені поштар першого че
ка!
— Я це бачу і розумію, — підсміх-
нувся вуйко Лучка , — тільки твоя
рідна цьоця не розуміє. їй ніяк не
може поміститися в голові, що хтось,
нібито, працює, і — не ходить до
роботи, сидить в хат і ! Тут, в Амери
ці, жінки взагалі не можуть цього
( С П О Г А Д )
у
цьому славному ювілейному році
200-річчя Американської Самос-
тійности і Незалежности може навіть
не на місці було б відмічати на сто
рінках цього Альманаху свій влас
ний, з дозволу сказавши, ювілейчик,
якесь там 25-річчя; та, власне, я і
на думці не маю цю скромну осо
бисту річницю в якийнебудь спосіб
відзначати чи вшановувати. Просто
авторові цих рядків пригадалося, що
25 років тому він, тоді ще цілком
зелений „грінор", недавно прибулий
на цю вільну землю, — зачав „хо
дити до роботи"...
Насправді , я почав працювати ро
ком раніше, але — вдома: вистуку
вав на кляв ішах свого „Ремінгтона"
з ранку до вечора, писав час від часу
фейлетони до „Свободи" і так звані
„джовки" до сатирично-гумористич-
187