Basic HTML Version
25 p o k ib
TOMY
„Звичайно, заздрити вам
не п р и х о д и т ь с я " . ..
JJap a миршавих, гнідих, ще недав
но колгоспних, а тепер „райуп-
равських" коненят помалу тягну
ла нашого незугарного воза услав
леним „грейдером" — винаходом со-
ветських шляхових інженерів, що пі
сля першого ж дощу обертався на
непролазне болото. Обабіч ген-ген
до обрію простягались густі зарості
пожовклих
бур'янів. За два роки
війни, протягом яких цих ланів не
торкався леміш, вони, нищені люди
ною століттями, вийшли тепер як
повні переможці. Пшеничні колоски-
самосходи, що тут і там золотіли по
між бур'янами,
виглядали
немов
якісь екзотичні,
злякані бранці в
цьому безмежному бур'яновому цар
стві.
Повівав холодний вітер і у верес
невому, захмареному небі десь неви
димий курликав журавлиний ключ.
Ми їхали в незнане. Я і дружина.
І на возі за нами підскакував на ба-
юрах увесь наш маєток; зелена тор
бина, натоптана убогими пожитка
ми. В тій закутині України, де, ка
зали колись, півень співає на три
губернії — Харківську, Полтавську
і Катеринославську, мав я в селі Р.
стати директором середньої сільсько
господарської школи.
Сорок п'ять кілометрів від містеч
ка Л. їхали ми два дні. По дорозі
переночували в хаті якоїсь вдови з
купою дітей і надвечір другого дня
добилися до місця призначення.
Село P., що було до революції
одним із найбагатших у цій окрузі,
перейшовши сталінську колективі
зацію і переживши довгі місяці вій
ни, являло тепер сумний образ: дав
но немазані хати, порозгороджувані
подвір'я без повіток і к л ун ь . . . Во
но ніби вимерло, і лише подекуди
дим із
напіврозваленого
комина
свідчив, що тут ще живуть люди.
У районовій управі, що сіріла об
лупленим тиньком на широкій пло
щі з розбитим пам'ятником Леніна,
зустріли мене холодно. Очевидно,
був я тут не дуже бажаною особою.
Після офіційної розмови з багатир
ського вигляду головою управи, су
хого побажання „поставити школу
на ноги", я пішов до
інспектора
освіти. Він уже на мене нетерпеливо
чекав, цей старенький, жвавий з ко
ротко підстриженими сивими вуси
ками чоловік, колишній, ще за Цен
тральної Ради, кооператор. Перебув
ши совєтське лихоліття в ролі бух-
гальтера у якомусь колгоспі, він те
пер вийшов працювати на освітньо
му полі.
— Звичайно, заздрити вам не при
ходиться, — сказав він, поінформу
вавши мене про стан школи і мож
ливості „ставити її на ноги". — І на
шого брата тутешній голова управи
недолюбляє. Але ми дуже раді, що
ви приїхали, і бодай щось все таки
будемо старатися гуртом
зробити.