Basic HTML Version
Леонід ПОЛТАВА
В ОЖДЬ
На кладовищі Монпарнас у Парижі
— могила
Симона
Петлюри ...
Гробниці і хрести
— в
мутній затоці ногі,
Ненаге кораблі, що збилися в пітьмі.
Вони іще пливти, вони ще жити хогуть,
Ще дихати, бодай камінними
грудьми!
Дай руку, дай!.. Дарма, ніщо не окриля,
Ніхто не клиге їх в блакитну висоту.
Вони не попливуть. Вони у тім порту.
Де мертвим якорем тримає все земля.
Мовгить останній порт, хрестами переп'ятий,
Замислений, німий. Ледь устає трава
Біля масивних плит. І плити — з нею встати
Хотіли
б
теж! Бодай одна, жива,
Мала порушина!. . Які ще сили тут
Притаїлись, пригавлєнг навік! ..
Прислухайтесь вногі, як нароста в порту
Підземний гуркіт і підземний крик.
І з хмари кораблів — один вбере ту силу,
Ту спрагу жити знов, той поклик встати, йти.
Не руки і не хрест — над ним замиють крила,
Щоб понад землями нескорено пливти.
Зведеться капітан. Обвітрений. В диму.
На грудях — знаки ран, ненаге ордени.
Тугий зелений д5ренг, і зброя при йому,
І кулі при йому, ті, що дали вони ...
Він зрине, naze смерть. Уріжеться набосм
В поблідлі небеса сполоханих
краги;
Він вшлиге юрбу —• і стане над юрбою,
Поклигє націю — і встане із руїн!
Прощай, останній порт— гужинний
Монпарнас!
Дороги і вітри — прослалися на схід,
Де аж гримить земля, і небо, і нарід:
— Петлюра поміж нас! Петлюра поміж нас!