Basic HTML Version
ШЕВЧЕНКО І МУЗИКА
Написав д-р Антін Рудницький
Читаючи поезії Шевченка, важко
не помітити їх характеристичної ри
си: їх особливої мелодійности, особ
ливої співучости, яка не є наслідком
тільки добору таких чи інших рим,
такої чи іншої метрики й ритміки
слів і речень. Ця притаманна мело
дійність і співучість поезій Шевченка
не зв'язана з вимогами поетичного
мистецтва, самостійна й незалежна
від нього. Ця мелодійність і співу
чість має своє коріння глибше, як у
техніці віршування: вони в тих пер
вісних основах патріотичного, гро
мадського, історичного, суспільного й
мистецького світогляду, які защеп-
лювали в душу й серце ще малого
Тарасика — українські народні пі
сні. А коли малий Тарасик виріс на
Тараса Григоровича, тоді на цих ос
новах, черпаних з народної пісні, роз
вивався світогляд і геній віщого по
ета, пробудителя українського на
роду.
З народними піснями Шевченко
почав знайомитися від наймолодших
літ; у наступних роках його життя
вони стали своєрідною тканиною, на
якій він мережав чимраз нові, чимраз
кращі твори. І непомітно українські
народні пісні залишили свій слід не
тільки на поетичній мові Шевченка,
але і на 'змісті та формі його поезій.
У сполуці з глибокими й зворушли
вими думками поета, висказаними в
його творах, його вірші й поеми за
лишилися й до сьогодні такими, як
ними були сто років тому: повні сво
єрідного чару, єдині в своєму роді й
досі неперевершені своєю красою,
своїм українським народним характе
ром і кольоритом.
Пісня була розрадою Шевченка в
найважчих хвилинах його життя, від
наймолодших літ до найстарших.
Пригадуючи своє дитинство, писав
він, як то бувало, переховуючися в
бур'яні від прочуханців дяка Пугор-
ського, свого вічно п'яного „вчите
ля",
...щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу...
А в далекому Кос-Аралі, на за
сланні, він писав:
Погуляю понад морем
Та розкажу своє горе,
Та Україну згадаю,
Та пісеньку заспіваю...
Усі друзі й знайомі Шевченка по
годжувалися, що він мав гарний го
лос високого тембру. Чи це був те
нор, чи, може, високий баритон, годі
з певністю сказати. Але нема сумні
ву, що спів був для нього не тільки
примхою моменту, несвідомою про
дукцією 'звуків і слів, з ними зв'яза
них, але таки вповні свідомою по
требою й необхідністю. Маляр Со-
шенко у своїх спогадах стверджує,
що Шевченко у себе вдома „ . . . то
співає, то пише собі щось . . . " Так са
мо в злиднях студентського життя в
Петербурзі не раз пропонував Шев
ченко своїм друзям Пономарьову
і Петровському — співати.
Про те, що Шевченко співав з особ
ливою експресією, викликаючи гли
боке враження своїм голосом і ви
конанням, довідуємося від Куліпіа.
Описуючи в „Хуторній поезії" своє
весілля, до речі, з великою прихиль
ницею поетичного таланту Шевченка,
— Куліш згадує про спів Шевченка
на цьому свят і : ' . .. такого або рів
ного йому співу не чув я ні в Украї
ні, ні по столицях. Посходились з у-
сіх світлиць гості до залі. Пісню за
піснею співав наш соловей . . . душа
поета обернула весілля поклонниці
його великого таланту в національну
оперу . . ."
184