Basic HTML Version
ВІЩУН - БОРЕЦЬ - МУЧЕНИК
Написав Олєксандер
Кульчицький
Кого прийшли ми пом' янути? Пе
ред ким схиляються наші чола? Ко
му кланяються наші душі?
Коли б відповідь на це питання зву
ч а л а : Ми прийшли пом'янути най
більшого поета української нації, Та
раса Григоровича Шевченка, — тре
ба було б сказати: — Це правда, але
- - не ціла правда. Бо Шевченко для
нас щось більше як найгеніяльніший,
найбільший поет. Бо Шевченко для
нас це не тільки поет, що пише вірші.
Шевченко — це співець-чародій, це
маг-віщун, — як колишній грецький
співець Орфей, що своїм заворожли
вим співом творив світи і володів над
світом. Шевченко — це герой, як ко
лишній, грецький Прометей; герой,
що мечем свого слова і щитом свого
серця виборював волю і право укра
їнської людини. Шевченко ще й му-
ченик-неофіт української правди, що
як головна постать поеми „Неофіти"
Алкід приніс українській правді в
жертву своє багатострадальне життя,
самого себе. І тому, що всі народи
всіх віків віддавали честь магам-ві-
щунам, борцям-героям і праведникам-
мученикам, — наші чола похиляють
ся перед Шевченком, як перед нашим
Орфеєм, нашим Прометесм і нашим
Неофітом-Алкідом, наші душі кланя
ються Кобзареві-віщунові, — борцю-
героєві, праведникові-мученикові.
Шевченко
- Орфей
За грецькими віруваннями Орфей
був сином Аполлона, бога сонця й
мистецтва, і музи, тобто богині поезії,
Каліопе. Своїм співом він причарову
вав навіть звірів, добув із підземелля і
до життя прикликав свою померлу
дружину Еврідіку. За нашими повір'
ями і наші співаки-поети, як „віщий
Боян" князівської старини, як коза
цькі кобзарі, мали в собі немов якусь
чародійну, надлюдську міць і здіб
ність ясновидючости, що її мав і що
про неї говорить Шевченко в „Пере
бенді" :
Вітер віє-повіває,
По полю гуляє,
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як море
Широке, синіє;
За могилою — могила,
А там — тілько мріс.
Сивий вус, стару чуприну
Вітер розвіває,
То приляже та послуха,
Як кобзар співає,
Як серце сміється, сліпі очі
плачуть. . .
Послуха... повіє...
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не
бачив,
Щоб вітер по полю слова
розмахав,
Щоб люди не чули — бо то Боже
слово,
То серце по волі з Богом
розмовля,
То серце щебече Господнюю
славу,
А думка край світу на хмарі
ґуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б'є;
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно
говорить,
Спита чорну гору: чого ти німа?
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на ній, широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все
чує:
Що море говорить, де сонце
ночує, —
Його на сім світі ніхто не
прийма,
Один він між ними, як сонце
високе;
Його знають люди, бо носить
земля,
А якби почули, що він, одинокий,
Співа на могилі, з морем
розмовля, - -
На Божеє слово вони б
насміялись,
17