Basic HTML Version
ДПОЕОВ І
BIJIEB.
З румунських казок.
І.
Маріоара мала чорне волосся а очі
сині наче небо. Лиця ЇЇ палали, а як за
сміялася, то наче сонце засияло. Ко
лиж співала при жнивах винограду,
ціле село залюблювалося в ній. А
Йон, пастух із кінця села, згаряв із
туги, за нею.
Та дарма, йон був убогий, а Марі
оара була дочкою багатого Зоіца. Два
нацять вовняних килимів і дванацять
подушок і може ще більше звоїв до
бре вибіленого полотна, то було при
дане. І не було мови, щоби то було
призначене для пастуха якогось. То
годі було, хоч як дуже Маріоара сама
бажала цього.
Він чахнув із року на рік, а Маріо
ара кращала з кожним днем. У роз
пуці пійшов Йон до ворожки. А вона
сказала йому:
— Пійди, викопай керницю. Пер
ший раз начернути мусять пійти дів
чата. Прийде і твоя.
І Йон викопав керницю і застро
мив високий журавель. І прийшли на
свячення всі дівчата, лише Маріоари
не пустила мати.
Знову пійшов Йон до ворожки.
А вона сказала:
— Витни дутку з верби і грай
„Дойну" про твоє кохання. Всі дів
чата мусітимуть слухати тебе й твоєї
не хибуватиме.
І йон зробив як йому сказала. Ми
нув рік і він грав найгарнійщі з усіх
„Дойнів". Обступали його всі дівчата
й плакали. Лише Маріоари не пустила
ненька. І вянув Йон і знову пійшов
до, ворожки. А вона сказала:
— Пійди побудуй церкву. Всі
жінки мусітимуть прийти помолитися
і твоя також.
І пійшов йон по краю, від хати
до хати, просив добрих людей і зі
брав гроші на церкву. А як три роки
опісля на кінці села дзвонив дзвінок,
приходили всі жінки молитися. Лише
Маріоару мати оставила дома. І всі
люде чудувалися йонови, але він зно
ву пійшов до ворожки. А вона ска
зала.
— Ти мусиш умерти, а всї дівчата
мусітимуть прийти на пращання ці
лувати тебе. Тепер Зоіца не буде така
завзята. Колиж твоя любка ,поцілує
тебе, тоді пробудишся...
І Йон умер. І весь світ пригадував
собі, що він викопав керницю, що
він грав найгарнійшу „Дойну", та що
він любому Господеві побудував цер
кву. На громадські кошти уладили
йому похорон. І зійшлися всі дівчата,
поцілували його на пращання. А що
померші вже не є небезпечні для жи
вих, також Зоіца пустила свою дів
чину. Бож вона була жінка, то знала,
що варта справжня любов.
Але як Маріоара поцілувала мерця
і на його лице впала горяча сльоза,
він пробудився.
І весь світ чудувався силі любови,
що сильнійша як смерть. А Зоіца дала
йому дочку і дванацять вовняних ки
лимів, дванацять подушок і звої гарно
біленого полотна.
І жили вони щасливо й у розкошах
і коли вони ще не вмерли, то жиють
іще нині.