Basic HTML Version
66 —
Володимир Мономах.
„Не хочу я лиха, але добра хочу
ратії та землі руській".
•
СІМСОТ літ минуло торік,
відколи помер один з най-
видатнійших і найславній-
ших князів стародавньої Київської Ру-
си-України: Великий Князь Володимир
Мономах. Небогато є таких народів
на світі, що вже 800 літ тому мали-б
таку високорозвипену державність і
таких видатних державних мужів. Та
славна минувшина України ще болю-
чійше дає відчувати її сумну сучас
ність.
Володимир Мономах був сипом
князя Всеволода київського й внуком
Ярослава Мудрого. По матері він по
ходив з роду византійських царів, 'а
одружений був з донькою англійсько
го короля. Ці рідні й чужі впливи при
чинились до того, що родина Володи-
мирова була одною з найбільш куль
турних та освічених у тодішній Евро-
гі. Володимирів батько знав пить чу
жих мов, Володимирова сестра завела
в Київі перші школи для дівчат, сам
Володимир завів не менш як 40 шкіл,
при яких тримав учителів грецької та
латинської мови.
Доба князювання Володимира Мо-
номаха на Україні була одною з най
більш спокійних та щасливих. Дрібні
сусідні князі почували над собою йо
го важку руку й не сміли заводити
сварок. Половці
найлютійші воро
ги тогочасної України - - боялись Во
лодимира, як вогню, й не зважувались
нападати на українські землі. Не дур-
но-ж Володимир 83 рази ходив похо
дом па Половців, 19 разів укладав з
ними згоду й полонив 300 їхніх князів.
Міжнародне значінне України-Руси
за Володимира Мономаха було підне
сене на значну висоту. Доказом слу
жать царські клейноди, які прислав
Володимирови тодішній византійсь-
кий імператор, щоб цим виявити свою
пошану до нього. Клейноди ті склада
лися з золотого вінця (т. зв. „шапка
Мопомахова"), золотого широкого
ковніра („барми") та хреста, з живо
творного дерева.
Та найдовшу й найкращу память
Володимир полишив і:о собі своїми
літературними творами, в першій мірі
своїм славним . „Поучеинєм". Ставши
київським великим князем (1113- -
1125), він, як каже тогочасний літопи
сець — • „освітив руську землю, пуска
ючи промінне, як сонце". Отсього
„проміння", цього сяйва розуму й до
броти повно і в тім „Поученім".
Ось кілька уривків з того „Поучен-
ня", як їх переказує М. Возняк у своїй
„Історії Української Літератури":
„Передовсім не забувайте на бід
них, але скільки зможете нагодуйте їх,
і поможіть сиротам, і обороніть удову
самі, а не допускайте, щоб сильні по
губили людину. Не вбивайте ні невин
ного, пі винного; навіть коли заслу
жить на смерть, не губіть душі жадно
го христіянипа. Говорячи про справу
і зле і добре, не кляніться Богом, не
хрестіться, бо нема ніякої потреби в
цьому; а коли цілувати-мете хрест бра
тії або кому, то і риготуйте своє
сер
це,
щоб ви могли додержати своє сло
во. . .
„Від єпископів і попів і ігуменів з
любовю приймайте благословенне й
не усувайтесь від них, а по силі любіть