Basic HTML Version
—
142
-
Петри Розеґґер.
СИНІЙ КРЕМІНЬ!
Тепер, як дідусь знову раз ішов ши
рокими полями, пригадав собі на
збитки молодого хлопця. Тоді він
як ученик на вакаціях, був готовий на
всякі збитки. Але до поважних також.
Приміром у літню спеку вилізти на
стрімку гору.
І так йшов він раз полями, зігрів
ся і зіпрів. Страх збирав його перед
горою, на яку мав вилізти. Блюзу вже
давно скинув, алеж бо дві пари штанів!
Двоє штанів на тілі, так як уже то
ді було звичаєм кождого „порядного"
чоловіка. Одні з тих штанів мусить
нині скинути. Могли то бути лише
штани ті зі середини, біленькі, приз
наюся, полотняні. А що гень довкола
не було ні душі, то я — бо то таки я
був — не довго надумувався, роздяг
нувся і кинув білі штани в жито, що
достигле тяглося далеко й широко.
Там їх не видно було, колиб хто пере
ходив. Я знову зодягнувся, як ялось,
і нумо на гору!
Тепер було приємно, а на горі бу
де гарно.
За яких три години я вернувся,
щоби забрати собі заховану в збіжу
частини моєї гардероби. Та вона не бу
ла вже сама. Поле вкрилося женцями
і жницями. Ну гарно!—подумав собі—
тепер вони наближаються до штанів,
та й як мені виправдати мою власність.
Стояв я хвилину, глядів на них,
жартував із дівчатами та роздумував,
як мені дійти до моєї власносте, що
би не запримітили. Бо то було би та
ки сміху, що я тут роздягнувся зі шта
нів і тут їх заховав.
Женці все більше наближалися до
місця, де лежав мій укритий скарб. Од
ній жниці задзвонив серп. Вона роз
сердилася, бо вдарила серпом у ка
мінь. То був сиво-синявий кремінь.
Маю вже!
-— Гей!—викликнув я весело— то
синій кремінь, ним можна чарувати!
Я підняв кремінь, обертав ним у ру
ці сюди-туди й спитав людей поваж
но, що маю вичарувати з цього каме
ня?
-— О, певно, ти вже щось випару
вав би! -засміялася одна дівчина—хо-
тіла-б я бачити.
- І побачиш,—-сказав я,—я кину
цей камінь у збіжа, а він зараз пере
міниться в що інше! Що ви хотіли би,
в що зачарувати?
Вони сміялися, радилися і не могли
погодитися.
— Та кажіть щонебуть—озвався я
- -може має то бути вязка сіна, або
маю зачарувати його в серп, чи в чо
біт або в штани, може в кіш чи що?
•— В штани!— озвались вони зі смі
хом.
Я вдав, що надумуюся — Ви мені
труду завдаєте, — сказав я — якраз
штани з цього кременя. Та попробую!
Прибрав я торжественний вигляд,
підніс камінь помалу в гору, пробур
мотав якісь незрозумілі слова й кинув
його точно в тому напрямі у збіжа.
Тепер стояв я спокійно, а що люде
були також поважні, сказав я: „Ну, то
принесіть. Я й сам цікавий, в що пере
мінився кремінь".
Пійшла найцікавійша дівчина, роз
горнула руками жито, ступила кіль
ка кроків і нараз скрикнула зі сміхом.