Basic HTML Version
— 75 —
Клим Поліщук.
„ЧОРНИЙ ПРИВИД".
(Сучасна лєґенда).
Всчсріло. Небо на заході напружи
лось наче, - почервоніло, аж посині
ло. Змараґдовий обрій тільки-що про
глинув велике червоне сонце і в сніго
вих полях стелився молошний сутінок.
Мовчазна тиша обгортала білі поля й
заинеєні густі чагарники над берегами
старої Случи і так приємно було почу
вати себе самотним серед цеї незви
клої тиші...
Я йшов собі помалу ледве поміт
ною доріжкою, кудою, здавалося, ніх
то ніколи не йшов і не їхав. Поспина
тися не мав куди, бо належав до тих
людей, з якими життя вже раз по
жартувало добре... Все, ідо було пере
жите в минулому, залягло десь аж на
дні душі і складало собою цілий світ
богатих споминав. І не хотілося вже бо
ротися, змагатися й домагатися, а так
іти кудись у мовчазну тишу і на само
ті розгортати полотна свого прожи
того і жити ним... Иноді як надто вже
настирливо натискали ріжиі обстави
ни, які так. чи инакше заставляли бра
ти участь в змаганнях юрб, я своєчас
но ставав осторонь і надовго зникав
з їх виднокруга...
Так було й тоді. На Вкраїні кипіли
міжбратн: змагання. З Київ а й инших
місць доходили чутки про запеклу бо
ротьбу повстаючих війск із прибічни
ками Скоропадського. Тягнули й ме
не. Спочатку хотів було йти. На я-
кийсь час навіть захопився новою
війною, але сталося так, що опинився
далеко від усього і в самісенький Свят
Вечір ішов собі своєю дорогою, ціл
ком самотний і цілком спокійний. Як
воно сталося так. що я залишив свій
повстанчий відділ саме в той час. як
він. захопивши Борщагівку, вже до
бирався до самого Київа, — не знаю.
Мені здається, що до цього в найбіль
шій мірі спричинилася дика поведінка
моїх повстанців з бранцями, яких во
ни немилосердно „натягали". Зробити
щось проти цього я не міг, бо так ро
билося скрізь і ..добра розправа" з
полоненими була повстанчим звичаєм.
Мені, старому вояці, що бачив Ман-
джурські сопки. Карпатські хребти і
Литвинські болота, було важко й со
ромно дивитися на те, що творилося
тоді на Київських полях. Через це са
ме я й утік від того всього...
Мовчазний спокій білих Волин
ських палів будив у моїй душі напніж-
ніщі почування і мені захотілося впа
сти на коліна і довго-довго молитися
до напруженого на заході неба, до
гма'іаґдового обрію і до густих чагар
ників на берегах рідної мені Случи.
Захоплений почуваннями своєї душі,
я навіть І не думав про те, що я цілком
самотній серед білого простору і що
настає Свят Вечір, в який кожда лю
дина старається знайти собі десь при
тулок і розвагу. Пригадав за це лише
тоді, як підійшов до якогось ліса з
маленькими й кучерявими ялинками
на узліссі. Раптово згадалася чогось
велика шкільна саля і така-ж сама, як
і тут, кучерява ялинка серед неї. Гля
нув у гору. Небо визорювалося яскра
вими'мерехтячими зорями. І знову зга
далося мені заметене снігами моє рід
не волинське село, до якого я так пря
мував зараз. Заворушилися спомини
й розгорнулися полотна прожитого,
на яких, як на екрані, одна за другою
виникали картини давно
МИНУЛОГО.
—