Basic HTML Version
му з рук, затиснув єго мов пяним ру
хом на чоло і пішов.
Молода жінка кілька разів огляда
лася за чоловіком, котрого любила
щиро, і з котрим від часу як пібрали-
ся, жила мирно, і доробилися з року
на рік до чимраз красшого істнуван-
ня. За послідний рік він закупив сві
жий кусень поля, що межував з єго
невеличким садком і хатою, а що з ху
доби єму було жаль де що продавати,
щоб виплатити готовими грішми ку
плене поле, він вижичив в банку кіль
ка соток, і по обдуманню та пораді з
добрими приятелями — рішився виї
хати на років кілька, три, а коли піде
добре, і чотири — до Канади, зароби
ти там потрібні гроші, і повернути, і
остатися на все на своїй шматинці
землі. Василка зразу тому опиралася.
Чогож аж за море на заробіток їхати?
Заким перепливеш воду, можеш і жит-
тєм переплатити. Вода то не суша. І
ще і яка вода, як оповідають. Можна
і тут на рідни земли, в ріднім краю я-
кимось чином добути тих потрібних
грошей; наставала на те, щоб продати
одну корову. „Дасть Бог діждемся
другої" — повторяла. А він оставав
при своїм. Наважився їхати і її слова
не бралися єго слуху. Все торочив
своє, доки незгодилася.
І от — і пішов.
Вертала плачучи. Так її жаль було
того її Максима, так жаль, начеб не
мала єго більше в життю бачити. Хто
і вигадав якусь ту Канаду, що тягнула
людей до себе, як вудка рибу...
Недалеко її воріт стрінули її її діти.
Малий Дмитрик, що доглянув її
перший, біг проти неї, а за ним о два
роки молодша Анничка.
.,А де татко?" кликав вже з далека.
„Де татко, вже в місті?"
„Вже в місті". Сказала упавшим
голосом „вже в місті" і затиснула зу
би, щоб не бухнути новим плачем.
„А-я".
Забрала діти з собою і увійшла на
подвірє. Проти них простягався на пе-
редних лапах і скалив зуби, вигавкую-
чи, старий сторож Таркуш. „Дай, дай
дай!" брехав на пів утішно, на пів не-
терпливо, звертаючись до ґаздині до
му, „дай, дай!"
„Дам, дам!" відповіла она, гладячи
вірну звірюку по голові. „Дам, вам
всім, всім, що до одного, ніхто з вас
не зазнасть кривду. Цить, цить!" —
Відтак всі троє зникли в хаті.
З того часу минуло шість років.
В хаті Василки все в порядку, все в
ладі, чисто, харно; худібка в стайнн
помножилася. З молодої, стрункої,
майже дівочої жінки, виробилася по
важна, сильна, робуча ґаздиня. Повна
енергії і рішучости звертала особливо
ка себе увагу своїми ясними, сталевої
барви очима, що так вигрибущо умі
ли спочивати на тих, що вступали в її
хату, чи чужі, чи знакомі. З тими очи
ма треба було неначе числитися, інак
ше її гарне, біле, широке чоло вміло
хмаритися, і.то так невмолимо, що
ставало ніяково від тих морщин; а
надто коли її уста до того відмикали
ся, червоні без усміху, і заговорили.
Максим писав, посилав гроші, рік за
роком минав, але сам ще не вертав.
Дмитрикови ішло вже на десятий ро
чок', а мала Анничка, єго пестійка,
стала розумною дівчинкою, котра не
раз ставала матері, при навальній пра
ці, малою правою рукою. Обоє діти
були гарно ховані і материне серце
нераз з потайної радости мов поши
рилося на згадку, що як не сего року,
то слідуючого верне вже Максим і по
бачить свої діти. Дмитрика свого, на
котрого дув, мов на мушку, і Анничку,
котру чи не більше ще любив; мудра