Basic HTML Version
— 67 —
„Україна незалежна!" Що то значить? Чи се означає, що
відтепер не буде ні"польських старостів, нї польських судів, нї
польських екзекуторів? Будуть висіти на склепах українські
лььи, а де-б він не пійшов, буде міг говорити по свому, чути
ся як в дома, і вже якийнебудь жид чи панок не буде міг ска
зати йому, що він „хам", що він „мудь" — бо він буде у вла
снім краю, у власній державі?... Він? Що він був до нині? От
чоловік... А нині хто не спитав би його, де не пійшов би — він
сьміло може сказати: „Я Українець!" І важність його особи став
для него чимсь більшим ніж дотепер. Він, і другі подібні до
нсго, в посїданю когось, без вартости для себе, родились, жи
ли, вмирали і ніхто не казав слова. А тепер?... Він Українець!
Він мусить жити, мусить бути чесним, добрим, запопадливим;
бож він становить нарід, він є членом великої родини, яка му
сить бути сильною, могучою і богатою! Його син?... Він уже
сином волї — волї, якої бажали батьки віками, якої прагнули,
як жаждучий води, і задля якої клали буйні голови в офіру, а
степ красили кровго. Його син! Він мусить його ховати, вчити,
бож його країна потребує робітників і то великих; робітників,
котрі були би сонцем для власної країни. А жінка? Яка буден
ніш вона... „Ходи їсти"... Як би він не їв вчера, не їв рано, не їв
щоденно! —- Україна незалежна! Чиж се не значить, що відте
пер усюди повівати-ме сино-жовта фана, сино-жовта краска?
Дивна се фарба! Хто-ж то зложив її разом, хто злучив сї два
кольори в цілість?
І він стараєть ся пригадати собі, коли се сталось... Мо
же він де читав в історії... За якого князя? короля? гетьмана?
І мимоволі його думки летять в ті часи, коли то на Україні
не було нї князя, нї короля, йому немов снить ся, немов вида
сть ся, як великою гурмою збили ся люди в тїни розлогих ду
бів, а перед горіючим костиром стоїть старець з сивою як снїг
бородою, з розпростертими вгорі руками, і говорить урочи
сто: „Заспокій ся, народе! Не гніви богів, аби не покарали те
бе за твою невіру! Ти-ж вибраний народ між народами, як ро
жа між цьвітами. Твої-ж поля повні золотого збіжа, твої сте
пи повні табунів, улиї повні меду; а над тобою сине небо —
чисте як криштал, тепле як сонце. Не гніви богів, народе!"
Зміж народу виступає Мстислав і перехрещуючи на гру
дях свої жилаві руки, відзиваєть ся до старого глумливо: „Че
кати нам ще? Чого? Чиж не довго чекали ми? Не тесаме гово
рив ти кождим разом? Колиб ти не стримав нас був тоді, як
прийшли сї прокляті розбишаки-сусїди та заняли наші череди
овець і табуни коний; колиб ти не стримав був нас тоді, як во
ни набігли другий раз на нас і забрали наші табуни коний, а
лани пшеничні пустили з димом — не булиб нині наші оселі
лежали попелом, а наші жінки і дочки в раменах ворогів... Чо
го чекати? Щоби вони прийшли і нас покололи, а решту нашо
го добра розграбили?" Сї слова розпалили слухачів. Великий
гнів обняв їх, а крик о пімсту роздер повітрє і сила така була,
Що загасила огонь під костиром, горіючим на хвалу Перуна.