Basic HTML Version
— 35 —
— Чулам, що ваш панує... Написалибисьте до него, та мо
же прислав би хоч яку дурну десяточку, а то жебраєте, аж
встид!
Вона змовчала. Лише в голові заметушилось, за горло
стиснуло і більше вже й нічого не говорила. Пійшла, як прий
шла.
„А бодай би його!" — - і жаль їй стає його самого. Як би
він знав, як би видів її нужду, то що иншого; а то поїхав, як з
клітки вирвав ся... Зелено всюди, так і йому здаєть ся, що зе
лено в неї.
Думки, як нитки помотані, снують ся по голові: одна за
бігає другу, випереджує, переходить.
Картофлики один по другім висовгують ся зиід пальців
і летять до макітрини, а Мариська й не чує, як старий Демко,
сільський листонош, стоїть перед нею та чекає, заки вона під
несе голову до гори та побачить його.
— Марисько! Спите? — обізвав ся Демко.
Вона зриваєть ся на рівні ноги, лушпинки зісувають ся із
запаски в макітру, а сама немов заспана, або перестрашена,
відскакує на бік.
— Новину тобі приношу — тай ще яку!
каже поволи
Демко. •—Веселу і смутну...
Вона стоїть і мовчить:
— Твій уже небіщик — хай Господь Бог дасть йому цар
ство небесне! •—На колєї забило!
— Забило? — здивовано питає старого Демка і мимово
лі' перед нею стає він: високий, здоровий хлол, з високим ло
бом, з вусиками, які мов ластівячі гнїздочка присіли під но
сом, і глядить на неї, веселий, аж очи блеском заходять.
— Його забило?...
Вона скорше сподївала ся смерти на себе, на ціле село, нїж
на него.
— Та забило, а ти дістанеш за се великі гроші... Так писав
Микола Марунчин. Писав, що твій належав до якогось-там Со-
юза, який платить посмертне аж по тисячу долярів. Тисячу
долярів! — розумієш?... Таж то гроші! то маєток! Що за ти
сячу долярів не можна купити?... Та візьми доляра в руки, пій-
ди на ярмарок, зайди до склепу, так накупиш всього, ще і зда
чу дістанеш.
Демко здержав свою мову. Стоїть, глядить на неї і сам не
знає, що більше говорити, бо Мариська нічого не каже. А Ма-.
рисці аж гудить у голові: „А може то всьо неправда? Може то
всьо люди набаїли, щоби з неї иосьміятись? А може?... На
смерть його вона не чекала; хай би був пережив її, а то"...
Через фіртку кличе Юстина Круха:
— Марисько! Ходіть но сюди; маю щось вам сказати!
Вона підходить до фіртки, спираєть ся на пліт, а Юстина
говорить швидко, немовби хто гнав за нею: