Basic HTML Version
—
227
—
подарував; їв те, що лишалось у когось після обіду, спав десь
за селом у якімсь курснї або під крамницями на базарі. Все
те дивувало людий. Дехто думав, що Павло кудись закопує
гроші, або зашиває в одежу, — алеж ніхто нічого напевно не
знав, і коли його хто питав ся про се, то Павло плескав якусь
нісенітницю, але ніколи певно не відповідав. Тільки раз-враз
згадував „швайцарське царство".
Взагалі' слово „Швайцарія" було для Павла чимсь над
звичайним; йому здавало ся, що все, що тільки є найкрасшо-
го, шляхотного, ученого — то все невідмінно зі Швайцарії.
— Отеє справжня Швайцарка — казав він, коли бачив че
пурну дівчину. — От красуня!
Мене Павло поважав і тому при всякій нагоді' звав „Швай-
царцем". Але часто, дивлячись на його пустощі та забавки,
бачучи, як комедіянствує сей молодий дурненький парубок,
— мені ставало сумно і я не міг зрозуміти, що то воно за лю
дина.
Та якось трафив ся випадок, що примусив мене поглянути
на Павла зовсім инакше.
Якось я стояв в каварнї і палив цигарку, коли се зненаць
ка біля мене опинив ся Павло. Він весело всьміхав ся і когось
шукав.
— Кого ти шукаєш, Павле?
— Тебе-ж таки, та дивлюсь, чи нема тут ще когонебудь,
— відповів він.
— А нащо-ж тобі инші?
— Та бою ся, щоб не було тут якої порожної голови.
— Нї, нема, — засьміяв ся я, — тут тільки двох „Швейцар
ців" — ти і я.
Павло засунув руку за пазуху й, витягнувши лист, сказав:
— Ти вмієш писати по француськи?
— Се лист в швайцарське царство, неабияк! —• додав
він мені.
— Напиши тут по француськи назвиско мого брата. Лист
в швайцарське царство. Дядько Матю лист написав, а адреси
не вміє. Темна людина, звісно, недотепний. Як то кажуть, пись
менний та не друкований.
Тепер мені стало зрозумілим, чому Павло так поважав
Швайцарію. Я написав адресу, за що той мене похвалив.
— А що робить там твій брат?
— Вчить ся в школі', розуму набираєть ся.
— На що-ж він вчить ся?
— На лікаря. Сього року скінчить і приїде сюди лікарю
вати. Хто тільки занедужає, тому він і допоможе...
Він схопив лист, крутнувсь млинцем і наваживсь бігти до
другої гостинницї, де сиділи чоловіки й жінки. — „Фертіґ!"
— гукнув він — ,,доганяти-му машину".
— А що ти писав братови? Посилав поклони? •— спитав
ся я.
—Деж, пак! Самих поклонів мало...