Basic HTML Version
— 205 —
А що цьвітка —то очком стрілить надоколо
й усьміхнеть ся любовно до сонця.
А що травка — то другу сестричку покличе
Тай о голку над землю здійметь ся...
Що на яві — те в' сонцї сни гарні ворожить
На житє й позира' в глиб небесну,
А що в сні*— теє розкішно очка прижмурить
І про щастє замріє, про весну...
Цьвітна неділя — божий день... Перша неділя весни в кра
їні' скельних кемп та пустих облогів. Тож велика радість огор
тає запавшу в кітлинї слобідку і сонце, давний союзник людий,
в радощі вбирає лиця, спохмурнілі довгою зимою і засушені
христіянським постом.
По хатах сидять люди, мов пільні коники. Лиш дим, що
пнеть ся з дахів синими вужиками вгору, зраджує, що при
сніданку, хто тільки хоче і може, кріпить ся набілом при тор-
жественнім сьвятї на весь божий день.
На полях птацтво розкладає своє господарство, тай со-
нїшна білість ходить по скелистих видмах, зрештою ніхто...
Спокійно й тихо...
Сонце стануло вже над верхом високого Турбача, як із
найдальшого закутка сільця стали сипати ся люди... Найпер
ше одна постать, скулена, окутана білою „локтускою", шти-
гулькає по камянистій дорозі', що веде круто коло води в низ.
Суне схилена, біла, костиста, гейби смерть... „Побожне баби-
ско" — як її звуть — „ніколи не опустить чоток, молитов".
За нею по двоє, троє й більше сїрих постатий вилазить
зпоза плотів на дорогу. Небаром камянистий спад зароїв ся
ріжно-цьвітною юрбою. Меньші та більші громадки минають
ся, сходять і гинуть серед придорожних забудовань, аби ви
плисти за хвилю на недовгий час, доки їх дерева найблизшої
оселі не закриють.
На рамени кождого колихаєть ся тонка, в червоні стя
жечки прибрана „габина"; з кождої вицьвітають густо мале
сенькі, сріблисті базі...
В сьвяточнім настрою розгуторив ся весело йдучий нарід.
Повседневність смутків і журб зникла з його лиця, а як що не
відлетіла, то скрила ся день глибоко, на дно серця. Не пізна
ти, що вчера він був тимсамим народом.
Регочуть галасливо молоді, сьміють ся тихо-добродушно
старі, наче би ними вс'їми заволоділо щасливе забуте житя...
— Ад'іт, як он Параска розігнала ся, летить!... —- засьмі-
яв ся один з парубчаків, вказуючи габинокгна дівчину, що
випереджувала инші.
— Не дивота! — запримітив один зі старих. — Буде в цер
кві тиснява, бо велике сьвято. Хотіла би перед вівтар діста
ти ся...
— Аби її наперед посьвятили!
— А вжеж. Бо там лиш на неї ждуть, з кропилом...
— Татуню! Кошики робити-мете з посьвяченого прутя,
чи що? — спитав якийсь парубіка, передрочуючи мізерного
мужика, що двигав на рамени цілий жмут базїв.