Basic HTML Version
— 187 —
яли вони крап узкої доріжки... Не доріжки, а квітчастої зеле
ної стяжки, що виходила зпід соснового віковічного лїса і,
вилискуючи ся серединою проти сонця, знову ховала ся в
лїс, темніючи й темніючи, поки зовсім не злила ся з тїнию
дрімучого лїса. Якраз проти білих хатинок приманював до
себе прохожого чи проїзжого чоловіка невеличкий коло
дязь. Підійде, бувало, прохожий до колодязя, скине шапку,
подивить ся, чи далеко вода, гай береть ся за ведро. Заскри
пить журавель з великим колесом, гавкне зпід повітки при-
вязана собака, — раз два, а ведро вже колишеть ся з верху,
повне води. Прохожий нагнеть ся, розправить вуси, перехре
стить ся, розставить ноги і починає пити воду.
— А-а!... — скаже чоловік, напившись — спасибі Богу та
добрим людям за таку холодну воду!
Весело жило ся сим хуторянам. В одній хатині' жив вдо
вець, дід Охрим, з парубком Пантелїйом, приймаком, чи по
просту сказати — підкидьком. А в другій хатині жив його
друг Аврам, чоловік теж сивий, з своєю старенькою жінкою
Харитиною та дочкою Одаркою. Жили сі хуторяни мирно і
дружно, як і слід жити добрим людям. В Охрима бракувало
господині хати — от він і мав поміч від сусідів в таких ділах,
де потребували ся жіночі руки. А сам з своєї сторони теж
ні в чім не відмовив сусідам і помагав їм, чим міг. Часом Ав
рам потребував гроша чи зерна - - от і киває пальцем до
Охрима. Охрим був чоловіком не бідним і не скупим — дай,
Боже, всякому бути таким. В літну пору, бувало, що дня су
сіди обідали з одної миски. Ще Пантелїй з Одаркою були ма
ленькими дітьми, а Охрим з Аврамом уже давно моргнули
один до другого оком. А діти нічого про те не знали та все
грали ся собі в покотьола*): Пантелїй по стежці котить поко-
тьоло до Одарки, а та спиняє його дручком та від реготу
аж заливаєть ся. Часом Пантелїй ще гірше її розсьмішить:
привяже до ніг і рук деревляні копита, похожі на кінські, тай
бігає на чвораках, а Одарка тимчасом його загнуздає мотуз
ком тай поганяє:
— Ньо, ньо!...
Або, втомившись граючи, Одарка сяде в холодочку під
густолистою бузиною тай манить Пантелїя:
— Ксьо, ксьо, ксьо!...
В неділю або які сьвята Охрим ніколи не забував при
нести для дїтий сьвячену проскуру з церкви. Ще, бувало, за
травою діда й не видно, а вони обоє вже його визирають. Як
тільки покажеть ся зза високої трави дідова шапка, діти вже
його обступили!... Щебечуть, скубуть діда за бороду, аж поки
не підійдуть до подвіря. А
на подвірю давно вже білїє на
траві під грушею широке рядно**), а на рядні між иншою
їдою парує в мисці пахучий борщик з грибами...
*) Покотьоло —деревляний кружок.
**) Рядно — верета, плахта.