Basic HTML Version
— 150 —
Антін Чехов.
^ I s Т .
Ясне, зимне полуднє... Острий мороз тріщить, а во
лосе і мошок над горішною губою Надії, котра тримає
мене попід руку, покривають ся срібним шнурочком.
Стоїмо на високій горі. Від наших ніг до самої до
лини тягнеть ся спадиста площа, в котрій сонце відби-
ваєть ся наче в зеркалї. Біля нас стоять маленькі санки,
вибиті ясно-червоним сукном.
— Зїдьмо на долину, ЬІадїє Петровна — благаю її.
Лише раз. Запевняю вас, що нічого злого нам не ста-
неть ся.
Але Надія боїть ся. Весь простір від її маленьких
ніжок аж до кінця ледової гори видаєть ся їй страшною,
незмірно глибокою пропастию. Віддих завмирає на її
устах, як лише погляне на долину, куди я хотів переїха
ти ся з нею в санках. Що буде, коли рішить ся і полетить
у пропасть! Умре, зварює...
— Благаю вас, — кажу до неї — нема чого бояти
ся! Прецїнь се означає брак відваги!...
Вкінци Надія годить ся, але з її очий вичитую, що
годить ся зі страхом ,о житє. Саджаю її до санок бліду,
дріжучу, обнимаю рукою і разом з нею пускаю ся в про
пасть.
Санки летять мов куля. Воздух бє в лице, виє, сви
ще в ухах, рве, трохи щіпає зі злости, хоче зірвати го
лову з карку. Не мож віддихати, бо воздух пре. Здаєть ся,
що сам дїдько обняв нас своїми кліщами і з криком тяг
не нас до пекла. Всьо мерехкотить в очах, не можна на
віть одного предмету розріжнити; ще хвиля і здаєть ся
— ми згублені.
— Люблю тебе, Надіє! — говорю півголосом.
Санки починають чимраз повільнїйше посувати ся,
витє вітру і скрипіт санок не є вже так страшні, віддих
перестав завмирати, а вкінци ми вже є на долині. Надія
нї жива, нї мертва. Бліда, ледви-ледви дихає... Я помагаю
їй встати.
— За ніщо в сьвітї не пійду більше! — говорить,
дивлячись на мене великими очима, повними страху.