Basic HTML Version
— 134 —
Степан Костїв.
В ЛЮДСЬКІМ МОРИ.
Я сидїв на лавцї в міськім парку і глядів перед себе,
коли чую, хтось мене торкає за рукав. Відвертаючись в
ту сторону, побачив я перед собою парубка в витертій
блюзі і в подертій чорній сорочці, який, витягаючи до
мене руку, говорив:
— Прошу, коли ласка, „нїкля” на тютюн.
Мене се здивувало. Коли мене хтонебудь до сего
часу о що просив, то просив о поміч на хлїб, на нічлїг,
але на тютюн — ніколи.
Хлопчиско, на котрого майже дитинячім лици щойно
починались показувати перші волосочки вусів, з хороб-
ливим блеском в очах та закроями коло уст, показуючими
передчасне дозріване, присів тимчасом на лавцї коло
мене та, не відводячи своєї руки зперед мого носа, го
ворив несьміло й уривано;
„Дивно вам, що я прошу о милостиню на тютюн?
Я правду говорю. Я ситий нинї, а курити хочеть ся, ах
ж хочеть ся, аж коло пупця смокче! Недопалків бриджу
ся, бо хто знає, хто їх курив... Волю вимантити, ніж їх
збирати. Як вам цікаво, я можу розказати вам свою цілу
історію... Я кождому розказую її... Може се брехня, а мо
же й правда...
„Я мав 17 літ, як приїхав з Галичини, зі сяніцького
повіту. Мій батько мав нас цілу громаду, так і нічого
було триматись дома. Приїхав я до Ню Йорку, до батько
вого краяна, котрий мені і роботу дав. Зразу йшло воно
ще, але як мій господар виїхав до краю, відправлено
мене з роботи. У мене більше знакомих не було, тому я
мусів старатись о другу роботу сам. Я бігав цілий день
з бюра до бюра, питав, просив, але ніхто не хотів по
мочи мені.
„Якось з весною взяли мене на фарму. Я мав 10
долярів на місяць і так переробив літо. Відложити не
відложив богато, бо треба було купити і шмате і убране;
та все таки, коли я приїхав до Ню Йорку в осени, у мене
сьвітило ся ще кільканайцять долярів. Я взяв найтан-
шу кватиру і почав шукати за працею. Дістати трудно
було. Я не хотїв милостині, бо був здоровий та дужий