Basic HTML Version
— 162 —
А Н Т ІН К ІЧ А К
Віче за етіною
або
як т о я с в о м у с у с ї д о в и в і д п л а т и в ся
Раз якось мешкав я в містї Ж. (в Галичині) в сусідстві вис
ілого політичного урядника п. P., ц. іс. надкомісаря староства, а в
слід за тим і заїлого ворога Русинів. Мешканє наше було такой
через стіну, а навіть ще близше, бо відділяли нас лише двері,
котрі колись лучили оба мешканя в одно. Тепер по якійсь неві
домій менї причині зроблено з сего два осібні мешканя. Одно з
них власне я заняв.
Аби такі два суперечні елементи, як пан ц. к. надкомісар, до
того ще й шляхтич та я, простий робітник, не помішались, заба
рикадував він зі своєї сторони двері ліжком. Се саме з конечности
зробив і я — тай якось так зажили.
Було се в фільварку оо. Василіян, положенім в дуже гарній
місцевости, недалеко лїса „Гарай.” Пан надкомісар занимав 8
комнат, а менї з родиною припало дві.
Панок той, як кождий нащадок шляхти, жив собі дуже до-
статно. До дітей приияв бону Нїмісу, котру опісля, як Поляки
зачали бойкотувати німецькі вироби — прогнав. На візника, а
заразом і льокая вирвав десь якогось бідного сільського парубка
та убрав його в якусь чудернацьку лїберію, від стіп до голови по
нашивану сьвітячими ґузиками з короною.
Бідолашний Петро, бо та.іс звав ся той парубок, не знав, що
з ним тепер діє ся. Як собі люде коли з него шуткували, що вий
шов на пана, повтаряв супокійно:
— Я тепер пристав уж-е до Москаля, та йду на панів. Го, го !...
У мене було противно. Жена була і кухаркою, а заразом і бо
ною до дітей. Візника я не потребував, бо маючи здорові ноги,
ходив усюди пішки. От жив собі, як на се позваляли мої обста
вини.
Довідавшись п. P., що я наняв помешканє, почав старати ся,
аби до того не допустити. Однак всї його змаганя лишились без
успіху, бо тодїшний ігумен оо. Василіян о. Б., чоловік чесний і
праведного характеру, не роблячи як пристало сьвященникови
ріжницї між богатим а бідним, відкинув всї його неслушні жа-
даня.