Basic HTML Version
— 133 —
А П О Л ЇН . НО В А Н
НАД
берегом
ріни
Я сидїв на кінці парку, над рікою,
рехкотїло до сонця. Повітря лило ся лїтним, вечірним леготом.
Листяста хопта шевелїла берегом. Плесо ширикої ріки ме-
За моїми плечима простягав ся мійський огород. Поміж де
рева і кльомби, вештали ся люди, забуваючи про турботу, а дехто
4
силою думав: „Як гарно, — як гарно .. . !”
Я впялив ся своїм зором у другий беріг ріки: на дуб, що во
лохатим корінєм звисав над водою, на темно-зелені лози, старезні
лози, на дерева біля чепурненьких домиків, а далі, вже не було
нічого видно, лише зелені верхи, та обрій синього неба.
Плюскали весла і посували ся туди і з відтам човни. Запахко-
тїло і посунув ся серединою кают. Запахло ґазолїною. Вода за
плюскала, цілуючи береги.
Стежкою, понад самою водою йшли і біліли ясними суконкаг
ми кілька — так десять одинайцять літних дївчат; обертала ся
одна до другої, ставали і знов дальше посували ся.
їх мова чимраз голоснїйше і звінка, доходила до мойого уха*
Говорили по українськи і вплїтували анґлїйське „єс” і „нов.”
— Е , ти дурна!
— Добре, що ти розумна?!.
і знов затихла мова між ними.
— Коли так!
— Коли не так!
— Коли: „Єще Польска нє зґінела?”
— Коли: „Єще Руска нє зґінела?” — донїс ся сьпів, не так
мельодийний, як невинно дитячий:
„Ще не вмерла Україна.
Із тим голосом, на перекір і наївно рівночасно також: „Єще
Польска нє зґінела! Єще Польска нє зґінела!” і т. д. А далі, вони
згубили ся у хоптї і нагло та несподівано почув я пискливий голос
і плач.
Я побіг в долину довідати ся, що скоїло ся.
Більшенька дївчинка втікала, а за нею й меньша. Меньша від
першої, сиділа на стежцї, плакала, а другі її заспокоювали тим,
що „скажуть її татови,” що „брат мій її покаже — тій довбаній
мазурці’ !”